Although I have put tiger hunting as the title of this review that is not really the essence of the story. I cannot recommend this book enough. I picked up a copy years ago in a garage sale for 50 cents and it proved to be an unexpected treasure. The author, Ivan Bahriany, was a Ukranian poet and intellectual who was sent to the GULAG in the 1930s and after his return managed to escape to Germany in the 1940s. Most of his published work was poetry and political assessment (naturally anti-Soviet) but the Hunters and the Hunted was unlike his other works in that it was an adventure story with an unusual background. It is full of spirit, courage and determination exemplified by its hero and heroine, who triumph over the horrors of Soviet life.
In brief, it describes the experiences of a Ukranian resistance fighter who is being sent to die in Kolyma with thousands of others on one of the death trains. Before reaching Vladivostok he manages to escape from the train and plunges into the forests of Ussuria where he is eventually taken in by a family of long-settled Ukranian hunters who live in this virtually unknown Shangri-La. Bahriany does a very good job of describing the landscape and the wildlife as well as how this family have adapted to this difficult environment and made it their own. The hero, Hryhory, joins the family in their fascinating way of life culminating in a tiger hunt. This region is, of course, the habitat of the world's largest tiger, the Ussurian, now sadly near extinction. The heroine, Natalka, is a true daughter of the taiga. The villain of the tale is an NKVD monster named Medvin, a type unlikely ever to be shown in any Hollywood production.
As with all novels the test is whether it is an absorbing story. On that count alone it is worth five stars, but some knowledge of the background history of the period when the greatest crimes ever committed were occurring is helpful in appreciating it even more.
https://www.amazon.com/hunters-hunted-Ivan-Bahri%CD%A1a%EF%B8%A1nyi%CC%86/dp/B0006AU892?fbclid=IwAR3Iylfa_b9x_do3SBbU9kjS2p1LzVM5Jvaw6wKTmqwTgpULawNVC7ga2lU
Це "Тигролови", в перекладі The hunters and the hunted
In brief, it describes the experiences of a Ukranian resistance fighter who is being sent to die in Kolyma with thousands of others on one of the death trains. Before reaching Vladivostok he manages to escape from the train and plunges into the forests of Ussuria where he is eventually taken in by a family of long-settled Ukranian hunters who live in this virtually unknown Shangri-La. Bahriany does a very good job of describing the landscape and the wildlife as well as how this family have adapted to this difficult environment and made it their own. The hero, Hryhory, joins the family in their fascinating way of life culminating in a tiger hunt. This region is, of course, the habitat of the world's largest tiger, the Ussurian, now sadly near extinction. The heroine, Natalka, is a true daughter of the taiga. The villain of the tale is an NKVD monster named Medvin, a type unlikely ever to be shown in any Hollywood production.
As with all novels the test is whether it is an absorbing story. On that count alone it is worth five stars, but some knowledge of the background history of the period when the greatest crimes ever committed were occurring is helpful in appreciating it even more.
https://www.amazon.com/hunters-hunted-Ivan-Bahri%CD%A1a%EF%B8%A1nyi%CC%86/dp/B0006AU892?fbclid=IwAR3Iylfa_b9x_do3SBbU9kjS2p1LzVM5Jvaw6wKTmqwTgpULawNVC7ga2lU
Це "Тигролови", в перекладі The hunters and the hunted

миленько, будет интересно тем, кто работает в системе образования. Сначала было весело, я местами даже смеялась, потом пошло поспокойнее и как-то заметно стало, что автор обходит острые места, подает все гладенько и красиво, и в целом "во избежание". Истории категории "устами младенца", восхищение живописными пейзажами, высококультурные диалоги с начальством. Поскольку английский язык - специализация автора, естественно, что присутствуют сложности и красивости.
https://www.facebook.com/natasya.nagorna/posts/4500181416668875
хочу написати про наших загиблих в оос
за ці вихідні до цього сумного переліку додалося 4 людини.
я не в оос, тому просто систематизую імена і трохи обставини (детальніше ви можете побачити у випусках новин, зокрема в тсн у матеріалах моїх колег Мар'яна Бухан та Andriy Tsaplienko )
першим загинув Денис Герман. я чула, що його позивний "Йожик", він із Запоріжжя, трохи не дожив до 32 років. Били в тил, із арти. Окрім нього ще були поранені ( здаєтсья, 6 людей, але це з контузіями). Обстріл на Приазов'ї.
Ще двоє поранених та двоє контужених того ж дня поблизу Нью- Йорка.
ввечері того ж дня загинув Олексій Куленко, в нього три доньки лишилося, спочатку нам помилково повідомили про одну. Обстріл з міномета поблизу Причепилівки. З фото зрозуміло, що він - колишній морський піхотинець, з цього року служив у піхоті. Побратими пишуть, що до того - ще й в десанті. назавжди 36.
В неділю протитанкова керована ракета прилетіла у вантажівку. Загинув Артур Голуб, 27 років, з Житомирщини. Ні, це я м'яко написала. Він згорів. Разом із машиною. Але залізо - біс би з ним, а от Артур...( В нього залишилася мама
І вчора ж загинув Валентин Чепурний. 34 роки. Він піхотинець, але проходить...як цивільний. Його контракт закінчився напередодні. заїхав забрати речі, отримати гроші, сказати всім "бувай". Прилетіла міна, стодвадцятка. Теж в тил били. Бігли в укриття, трьом посікло ноги осколками, а він - загинув. Як цивільний. Його навіть в зведенні не може бути. На війні з 2018 - точно був (може, й раніше)... війна якось дивно іноді вибирає..
я не змогла порахувати точну кількість поранених, також били в тил по цивільним багатоповерхівкам...хтось помер від інфаркту, але "небойові" ніхто й не починав рахувати
я пишу це не для того, аби розігнати "зраду"
Просто багато хто говорить, що "не дивиться телевізор".
так от.
Війна змінилася, луплять по тилах. Війна не змінилася - когось поранено, когось вбито, хтось помститься за тих, кого вбито і поранено. І хай їм всім допоможе їх воєнський бог.

хочу написати про наших загиблих в оос
за ці вихідні до цього сумного переліку додалося 4 людини.
я не в оос, тому просто систематизую імена і трохи обставини (детальніше ви можете побачити у випусках новин, зокрема в тсн у матеріалах моїх колег Мар'яна Бухан та Andriy Tsaplienko )
першим загинув Денис Герман. я чула, що його позивний "Йожик", він із Запоріжжя, трохи не дожив до 32 років. Били в тил, із арти. Окрім нього ще були поранені ( здаєтсья, 6 людей, але це з контузіями). Обстріл на Приазов'ї.
Ще двоє поранених та двоє контужених того ж дня поблизу Нью- Йорка.
ввечері того ж дня загинув Олексій Куленко, в нього три доньки лишилося, спочатку нам помилково повідомили про одну. Обстріл з міномета поблизу Причепилівки. З фото зрозуміло, що він - колишній морський піхотинець, з цього року служив у піхоті. Побратими пишуть, що до того - ще й в десанті. назавжди 36.
В неділю протитанкова керована ракета прилетіла у вантажівку. Загинув Артур Голуб, 27 років, з Житомирщини. Ні, це я м'яко написала. Він згорів. Разом із машиною. Але залізо - біс би з ним, а от Артур...( В нього залишилася мама
І вчора ж загинув Валентин Чепурний. 34 роки. Він піхотинець, але проходить...як цивільний. Його контракт закінчився напередодні. заїхав забрати речі, отримати гроші, сказати всім "бувай". Прилетіла міна, стодвадцятка. Теж в тил били. Бігли в укриття, трьом посікло ноги осколками, а він - загинув. Як цивільний. Його навіть в зведенні не може бути. На війні з 2018 - точно був (може, й раніше)... війна якось дивно іноді вибирає..
я не змогла порахувати точну кількість поранених, також били в тил по цивільним багатоповерхівкам...хтось помер від інфаркту, але "небойові" ніхто й не починав рахувати
я пишу це не для того, аби розігнати "зраду"
Просто багато хто говорить, що "не дивиться телевізор".
так от.
Війна змінилася, луплять по тилах. Війна не змінилася - когось поранено, когось вбито, хтось помститься за тих, кого вбито і поранено. І хай їм всім допоможе їх воєнський бог.

I guess we need more of this, because it makes you feel so good. Це справжнє і допомагає переживати весь цей жах
16. Всё еще Элис
США, 2014. Реж. Ричард Глатцер и Уош Уэстморленд.
В главной роли Джулианна Мур («Оскар»).
Про болезнь Альцгеймера и ее постепенное развитие у высокоинтеллектуального человека, преподавателя вуза. Очень задело, примеряла на себя. Ведь всё думается, что, если человек работал всю жизнь головой, ему деменция не грозит.( Read more...Collapse )
США, 2014. Реж. Ричард Глатцер и Уош Уэстморленд.
В главной роли Джулианна Мур («Оскар»).
Про болезнь Альцгеймера и ее постепенное развитие у высокоинтеллектуального человека, преподавателя вуза. Очень задело, примеряла на себя. Ведь всё думается, что, если человек работал всю жизнь головой, ему деменция не грозит.( Read more...Collapse )
Nazar Rozlutsky
Після переслуховування аудіокниги Василя Кожелянка "Діти застою", останньої з написаних ним і останньої з прочитаних (переслуханих) мною я готовий сказати, що талановитішого письменника особисто для себе в сучасній українській літературі я не знаю.
Без великої впізнаваності в літературних і читацьких колах, без того, що ми називаємо "монетизацією успіху", без тусовочності і скандальності цей чувак створив такі речі, які здатні довести читача до катарсису. Або до цілковитого відторгнення - не здивуюся, якщо в коментарях мені почнуть розповідати, що не змогли дочитати і однієї його книги.
Кожелянко бере не сюжетністю, чи "екшном" - його твори подібні до добре настояного вина, що смакує тільки тим, хто прагне не набухатися, а насолодитися алкоголем. В його текстах є те, чого кричуще не вистачає більшості українських письменників - глибина і густина. Нехай пробачать мене любителі Макса, але я б назвав його таким собі Антикідруком української літератури.
А ще мене вражає особливість Кожелянка нагромаджувати абсурд. Художній прийом "іти в абсурд" супроводжує чи не кожен його твір, але я не знаю бодай когось з укрліту, хто б володів цим прийомом так само вправно, як і Василь. Бо там, де нагромадження трешу і абсурду в інших письменників прихводить до "розсипання" твору, втрачення його цілісності, в Кожелянка навпаки - абсурд допомагає збалансувати твір, зробити його довершеним і, більше того - єдино можливим.
Ну і ще однією особливістю текстів Кожелянка є небанальна банальність. Дивно звучить, правда ж? Насправі усе просто - коли більшість читачів читають текст, то чомусь підсвідомо очікують, що у типових життєвих ситуаціях головні герої будуть поводитися... скажімо так, не зовсім типово. Тобто, є, звісно, персонажі, які поводяться і реагують типово, але головний персонаж, зазвичай, хоч трохи, але відрізняється, тому він головний і тому він і цікавий. В Кожелянка усе навпаки - усе, що стається в тексті, є найбільш типовим і банальним з того, що могло би статися. Але штука в тому, що читач, зазвичай, саме цього й не очікує - настільки воно просте й передбачуване.
В якійсь із заміток я натрапив на слова, що Кожелянка треба читати після тридцяти - тоді, мовляв, приходить розуміння про речі, які він описує. Дивно, але вперше я його взявся читати у 29 з половиною - і він мені не зайшов. Потім повернувся до нього через два роки і, чим більше я його читав, тим більше він мені смакував. А передостанні дві книги зі списку, який я наведу нижче, стали для мене настільки особливими, що після них я більше тижня не брався за нове чтиво - потрібно було переосмислити щойно отримане. До найостаннішої книги я взагалі цілий місяць не наважувався наближатися - боявся з одного боку, що вона не буде така сильна, як попередні, а з іншого, що воно пошматує мій світогляд. Ближчим виявилося перше припущення, але мені видалося, що це не так, про слабкість книги, як про певне завершення автора, яке він сам і усвідомлював, чи, принаймні, передчував, про те, що в любителів пафосних і красивих метафор прийнято називати "лебединою піснею". І справді, після написання останнього твору Кожелянко невдовзі помер, не побачивши, як твір вийшов у світ.
Я не гарантую, що цей автор вам сподобається. Але вважаю за доцільним написати про нього, бо увага до його творчого доробку, як на мене, значно менша, аніж цей доробок заслуговує.
Ось послідовність, у якій я читав (слухав) твори Кожелянка і яку для себе вбачаю як оптимальну при знайомстві з ними. До речі, його книги дуже добре заходять саме в аудіоформаті.
- "Дефіляда";
- "Конотоп";
- "Людинець";
- "ЛжеНострадамус";
- "Котигорошко";
- "Тероріум";
- "Срібний павук";
- "Ефіопська Січ";
- "Третє поле";
- "Діти застою".
P.S.: До речі, в коментарях можете не тільки писати свої враження від творчості Кожелянка, але й про те, хто для вас є намбер ван з письменників сучукрліту і чому.
https://www.facebook.com/nazar.rozlutsky.1/posts/2163748470434606?__cft__[0]=AZUK6Woe_7MHEOwPs0F3vas73W_cY5yuUpglNP8j7_Jx_ZfePR9zqRuFbvoSw_sFe4uyvDbvrq8400OtAaSO7jGmVPans_cL-EcvnGCY42OArR0T-WX-6Eo7pydSKB6bXfW4UGhkRN03K4iCU2UJe_-GIoiDM7l1hg5jSZ4jHvBVyFEEVGGko6V0v-FxrJYV_nM&__tn__=%2CO%2CP-R
Після переслуховування аудіокниги Василя Кожелянка "Діти застою", останньої з написаних ним і останньої з прочитаних (переслуханих) мною я готовий сказати, що талановитішого письменника особисто для себе в сучасній українській літературі я не знаю.
Без великої впізнаваності в літературних і читацьких колах, без того, що ми називаємо "монетизацією успіху", без тусовочності і скандальності цей чувак створив такі речі, які здатні довести читача до катарсису. Або до цілковитого відторгнення - не здивуюся, якщо в коментарях мені почнуть розповідати, що не змогли дочитати і однієї його книги.
Кожелянко бере не сюжетністю, чи "екшном" - його твори подібні до добре настояного вина, що смакує тільки тим, хто прагне не набухатися, а насолодитися алкоголем. В його текстах є те, чого кричуще не вистачає більшості українських письменників - глибина і густина. Нехай пробачать мене любителі Макса, але я б назвав його таким собі Антикідруком української літератури.
А ще мене вражає особливість Кожелянка нагромаджувати абсурд. Художній прийом "іти в абсурд" супроводжує чи не кожен його твір, але я не знаю бодай когось з укрліту, хто б володів цим прийомом так само вправно, як і Василь. Бо там, де нагромадження трешу і абсурду в інших письменників прихводить до "розсипання" твору, втрачення його цілісності, в Кожелянка навпаки - абсурд допомагає збалансувати твір, зробити його довершеним і, більше того - єдино можливим.
Ну і ще однією особливістю текстів Кожелянка є небанальна банальність. Дивно звучить, правда ж? Насправі усе просто - коли більшість читачів читають текст, то чомусь підсвідомо очікують, що у типових життєвих ситуаціях головні герої будуть поводитися... скажімо так, не зовсім типово. Тобто, є, звісно, персонажі, які поводяться і реагують типово, але головний персонаж, зазвичай, хоч трохи, але відрізняється, тому він головний і тому він і цікавий. В Кожелянка усе навпаки - усе, що стається в тексті, є найбільш типовим і банальним з того, що могло би статися. Але штука в тому, що читач, зазвичай, саме цього й не очікує - настільки воно просте й передбачуване.
В якійсь із заміток я натрапив на слова, що Кожелянка треба читати після тридцяти - тоді, мовляв, приходить розуміння про речі, які він описує. Дивно, але вперше я його взявся читати у 29 з половиною - і він мені не зайшов. Потім повернувся до нього через два роки і, чим більше я його читав, тим більше він мені смакував. А передостанні дві книги зі списку, який я наведу нижче, стали для мене настільки особливими, що після них я більше тижня не брався за нове чтиво - потрібно було переосмислити щойно отримане. До найостаннішої книги я взагалі цілий місяць не наважувався наближатися - боявся з одного боку, що вона не буде така сильна, як попередні, а з іншого, що воно пошматує мій світогляд. Ближчим виявилося перше припущення, але мені видалося, що це не так, про слабкість книги, як про певне завершення автора, яке він сам і усвідомлював, чи, принаймні, передчував, про те, що в любителів пафосних і красивих метафор прийнято називати "лебединою піснею". І справді, після написання останнього твору Кожелянко невдовзі помер, не побачивши, як твір вийшов у світ.
Я не гарантую, що цей автор вам сподобається. Але вважаю за доцільним написати про нього, бо увага до його творчого доробку, як на мене, значно менша, аніж цей доробок заслуговує.
Ось послідовність, у якій я читав (слухав) твори Кожелянка і яку для себе вбачаю як оптимальну при знайомстві з ними. До речі, його книги дуже добре заходять саме в аудіоформаті.
- "Дефіляда";
- "Конотоп";
- "Людинець";
- "ЛжеНострадамус";
- "Котигорошко";
- "Тероріум";
- "Срібний павук";
- "Ефіопська Січ";
- "Третє поле";
- "Діти застою".
P.S.: До речі, в коментарях можете не тільки писати свої враження від творчості Кожелянка, але й про те, хто для вас є намбер ван з письменників сучукрліту і чому.
https://www.facebook.com/nazar.rozlutsky.1/posts/2163748470434606?__cft__[0]=AZUK6Woe_7MHEOwPs0F3vas73W_cY5yuUpglNP8j7_Jx_ZfePR9zqRuFbvoSw_sFe4uyvDbvrq8400OtAaSO7jGmVPans_cL-EcvnGCY42OArR0T-WX-6Eo7pydSKB6bXfW4UGhkRN03K4iCU2UJe_-GIoiDM7l1hg5jSZ4jHvBVyFEEVGGko6V0v-FxrJYV_nM&__tn__=%2CO%2CP-R
а вона вже, на жаль, померла
дуже приємна манера виконання, шкода, що раніш мені її пісні не траплялись.
дуже приємна манера виконання, шкода, що раніш мені її пісні не траплялись.

