Десятиліттями люди мовчали, бо боялися. Мій дід вперше говорив зі мною про це вже десь аж у 2005 році. Ще чималу часу пройде, перш ніж люди якось дадуть ладу цьому болю, знайдуть для нього місце, розставлять крапки над "і".
__________________
Марія Петрівна Гончаренко, мешканка села Парутіне Очаківського району 1930 р. н.
Взимку 46-го, коли сніги завалили хати, а Південний Буг сковало кригою, селяни опинилися у справжній блокаді. Їли будь що: їжаків, ховрів, пташок. Якщо знаходили по бочкам кукурудзяні качани із залишками зерна, то мололи з них муку і щось пекли. На річці рибалки вирубували ополонки і ловили неводом тюльку, але ж сельчанам нічого не доставалося – там був суворий контроль. Хлопці поробили довгі вилки на паличках, лягали на кригу і штрикали тюльку, яка вискакувала із неводу. «Так робив молодший брат моєї подруги, - розповідає Марія Петрівна, - у їхній родині було семеро дітей. Якщо хлопцю вдавалося принести якийсь десяток тюльчин, то мама пекла їх на сковорідці, а потім ділила на усіх. А інший наш сусід радив своїй мамі закутати дворічну Любу, посадити її на санки і відвезіть на річку, може рибалки й кинуть якусь рибку. Така була їжа. Та що там їжа, склянку води не було на чому розігріти, щоби хоч гарячого попити! У хатах вже ні на чому було сидіти, спалили все, що можна було спалити. Сонця і білого світу ми вже не бачили, бо в очах стояла чорна ніч, голова йшла обертом, а земля під ногами хиталася».
Взимку 46-го у селі стояла мертва тиша, навіть собачого лаю не було чути, бо і собак поїли, тільки сови кричали уночі. Не було видно і диму над хатами: «Подивишся на річку, і бачиш, як сані із гробом потягнули, а ось іде фронтовик дядько Петро, тягне по снігу ногу дохлого коня». Але найстрашніше було, коли вмирали від голоду діти. Вони сиділи за столом і тихенько просили: «Ма-ку-хи, ма-ку-хи…», поки не затихали назавжди. Діти не знали слова «хліб», «пряник», знали тільки слово «макуха». Так, одного разу військовий керівник школи отримав у Очакові зарплату і приніс своєму хлопчику куплений з рук пряник, а той потримав його у руці і кинув, думав, що це іграшка і її не можна їсти, а став просити макухи». Фронтовики, які захистили державу, не могли захистити від голоду своїх діточок. «Так вмирала донька фронтовика - маленька Лідочка, яка вже нічого і не просила, тільки сиділа у куточку на лежанці і стогнала. Один із фронтовиків якось запитав: «За що ж я воював?» І йому за це дали десять років тюрми»
