От про млинці найцікавіше: малий реагує на смачненьке так само, як я - дуже сильно. Не може встояти перед печивком, пельменями, млинцями, піцою etc. etc. І це дуже прикро. В процесі роботи над одним перекладом колись знайшла тред на реддіті, де обговорювали історію відомого породистого бика, від якого отримали сотні тисяч нащадків, і котрийсь експерт сказав, що "stature is extremely heritable" ("будова тіла дуже сильно залежить від спадковості"), і то дуже помітно в нашій родині.
Або десь читала статтю про дресування собак і автор казав, що найлегше з "піщевікамі", які завжди реагують на їжу. Якось так функціонує організм, що ти дуже сильно реагуєш на їжу, отримуєш від неї задоволення, переїдаєш і... хворієш. Я хоч свідомо намагаюсь правильно харчуватись і уникати (і ні біса то мені не дає, якщо шо), а малий просто витрачає кишенькові гроші на смачненьке і росте з точнісінько такою фігурою, як ото була в мене в дитинстві. Як я себе за неї ненавиділа - а від мене, виявляється, мало що залежало.
Або от ще згадала про вагітність: зі старшим, який не в мене вдався, в мене з вагою проблеми не було - я з'їдала грамів 200 супу і відчувала "омг, як я налопалась", і після пологів важила десь 60 кг за зросту 170. Якось гормони дитини, кажуть, впливають на матір. А з меншим можете собі уявити: я + дитина така як я. Ооо, як ми їли вдвох. Найкраща моя вага після тих пологів була 68 і меншої мене вже ніколи не було.
Так що ото зверхньо-презирливе ставлення до товстунів - то десь так само як расизм. Звісно, це не так незворотньо, як колір шкіри, але тобі доводиться весь час долати колосальний тиск власного організму: "жерти!жерти! жерти!" У колишні часи просто не було вільного доступу до зайвої їжі, а з нинішніми можливостями ... мало хто має змогу весь час витрачати величезну частину психічного ресурсу на те, щоб тримати оборону від власного нерозумного тіла. Я не кажу, що треба позитивно дивитись на зайву вагу - вона дошкуляє і нема в ній ніц приємного. Але аж так дуже зневажати товстих - нема ніякого сенсу.
