Rider's Digest (ekramarenko) wrote,
Rider's Digest
ekramarenko

ПОБАЧИМОСЬ

коли ми з Іваном довбали землю, щоб похоронити Петра,
я намагався не згадувати, як він помирав,
як скляніли його очі і сіріло лице,
але не міг відігнати це.
лежить тепер – спокійний, готовий до останньої дороги,
зливається з пітьмою і кам'яніє потрохи.
а я замість нього розтягую видих.
і хочеться вити.

Петре, Петре, на кого ж ти лишив нас з Іваном,
без тебе і нас – по половині – не стане.

зі всіх твоїх родичів пам'ятаю тільки сестру.
що я скажу їй при зустрічі – що колись теж помру?
щасливим, немічним, оточеним численними внучатами?
от з чого мені почати?
як розказати про цю прострелену пустоту,
якої не врозуміти тим, хто не тут, –
про випалені поля, чи вицвілі небеса, –
тому ти і визвався на цей вихід сам.

хіба що починати від самісінького кордону,
коли життя вже не здавалося таким безкінечним, бездонним.
чи як ми – утрьох! – проривалися під Савур-могилою,
земля відтепер довіку здаватиметься похилою.
чи все ж – із небес над рештками розвід-взводу,
зі світлячків кулеметної черги, з труби хімзаводу,
за яку місяць-молодик перечепився рогом,
і дійти до останньої для тебе дороги.

той, в кого не боліло від віддачі плече, –
цього не зрозуміє, того це не пече.

а он і місяць відчепився від зраненої труби.
цей човен для тебе, Петре, – тож веслуй на ньому, греби,
на нім переправилося вже безліч гребців!

побачимось при кінці.

Сергій Татчин
Tags: вірші
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment